Днями у Чернівцях побував відомий учений, журналіст і письменник Микола Тимошик. Метою його теперішнього приїзду на Буковину стало завершення півторарічних архівних пошуків документів за темою його дослідження «Змосковлення Буковини». Перший том цієї своєрідної буковиніани, як відомо, вже побачив світ за сприяння ОВА і був успішно презентований у Києві та Чернівцях наприкінці березня. Нині робота над версткою другої книги завершена. Із цієї нагоди колишній редактор газети «Буковина» Анатолій Ісак взяв у автора інтерв’ю.
Оскільки з подачі автора саме БукІнфо отримало право на ексклюзивні подачі окремих фрагментів першої книги, наші читачі матимуть нагоду також першими ознайомитися зі змістом окремих розділів другої книги «Змосковлення Буковини».
– Миколо Степановичу! Приводом для цього інтерв’ю стало завершення вашої півторарічної праці над своєрідною буковинською сагою з промовистою назвою «Змосковлення Буковини». З огляду на це, перше питання: у чому суть чергового творчого задуму?
– Цей мій незвичний книжковий проєкт однозначно спонуканий не оголошеною повномасштабною війною росії проти України.
Історія однієї із найбільш агресивних імперій у світовій цивілізації – російської – засвідчує показову закономірність: кожну чергову війну за розширення своїх територій – на південь, захід чи північ – ця імперія починала з ідеології. Мета буда одна: повсюдно насаджувати «русскій мір», зневажати й упосліджувати національну осібність «інородців» в ділянках мови, вірувань, традицій.
Фактично йшлося про затрамбовування генетичних національних витоків того чи того народу та формування єдиної спільноти – російськодумаючої і російськодіючої. І все це втілювалося на рівні свідомості, мислення, переконань, знань, поведінки. У спосіб заселення, перемішування близьких і далеких околиць «своїми» з одночасним переселенням «інородців» у малообжиту й невпорядковану власну глибинку.
На почату ХХ століття на одній шостій земної планети насильно створюється союз так званих вільних радянських республік. Творці оновленої російської імперії, що замість самодержавно-царської стрімко набирала ознак тоталітарної або комуно-більшовицької, упродовж десятиліть виробили єдині мірки в проведенні головних ідеологічних акцій.
За всім цим стояли конкретні цілі: асиміляція, русифікація, а з ХХ століття – більшовизація, радянізація, комунізація і насамкінець – денацифікація. Остання принесена в нашу країну тепер ракетами і танками.
Таким чином, суть мого творчого задуму полягала в тому, щоб спонукати український загал пізнати й осмислити це загрозливе, руйнівне, пихате, поглинаюче все національне, осібне явище змосковлення. Зробити це прагнув за допомогою строгої документалістики. Такої, що упродовж багатьох років перебувала в недоступних навіть для дослідників так званих концентраційних таборах української правди. Йдеться про наші колишні спецфонди державних архівів.
Осмислення, на жаль, запізніле, але неминуче. Його прискорила ця жорстока й несправедлива війна. Як не прикро стверджувати, але значна частина буковинців, особливо старшого покоління, й досі перебуває в дурмані пропаганди нашого відвічного ворога. Надто це помітно, скажімо, в церковному питанні – позиція московської церкви на Буковині, як ніде в інших краях, все ще сильна і, на жаль, руйнівна.
– Перша частина двокнижжя, що вийшла у світ на початку 2024 року, має підзаголовок «Ментальність. Культура. Література». Другу книгу ти озаглавив теж незвично – «Перо і мікрофон як зброя». Чим викликана така структура та в чому осібність змістових домінант другої книги?
– Структура текстів випливає з логіки дій агресора. Створивши жорстку управлінську вертикаль придушення інакодумання за допомогою каральних органів та всюдисущого партійного контролю життя радянських людей, провідники імперії взялися за повсюдне ствердження «русского міра» передусім через освіту, науку, культуру, церкву. Ефективними виявилися такі засоби як кіно, театр, книга. Та найпотужніше і найрезультативніше правляча партія використовувала добре випробувані ще в часи придушення національно-визвольних загань українського народу 1917-1921 років засоби масової інформації і пропаганди – пресу, радіо і телебачення.
Таким чином у першій книзі матеріал викладався під кутом зору результатів діяльності закладів культури й просвіти краю – кіно, театру, видавничої справи, книгарень, бібліотек. Прагнув на неспростовних прикладах показати, як змінювався усталений упродовж віків життя буковинців уклад життя від насильного насаджування нового радянського ладу: конфіскація приватної власності, колективізація, компрометація ОУН-УПА та патріотично налаштованих особистостей, зміна історичної топоніміки, формування нової номенклатурної касти недоторканих через місію агітаторів і пропагандистів, участь широких мас у творенні культу особи Сталіна, витоки корупції в медицині, торгівлі, сфері обслуговування тощо.
У розділах другої книги йдеться про механізми створення та наслідки функціонування так званої преси народу і для народу за умов тоталітарної системи. Читач знайде відповіді на такі питання: хто і як керував крайовою пресою; якими засобами здійснювався контроль діяльності журналістів; яким був порядок розгляду питань діяльності редакцій газет і журналів різних рівнів підпорядкування структурним підрозділам партії більшовиків; які вказівки давали журналістам ідеологи-пропагандисти київської філії московського ЦК; як карали редакторів за допущені в газетах помилки граматичного і змістового характеру; яку місію виконували послані з москви пропагандисти з перевірки змісту газет; як приборкували вільнодумство окремих журналістів у періоди сталінських репресій, хрущовської відлиги та застою.
Діяльність системи засобів масової інформації і пропаганди буковинського краю спробував показати за типологічною вертикаллю: обласна, районна, багатотиражна преса. Окремо – радіо, телебачення, представництва інформаційних агентств РАТАУ і ТАРС.
Окремо розмірковую про феномен місцевої преси – регульовані владою наклади, проблематика, кадрове забезпечення, поліграфічна база. Притому ця проблематика розглядається за трьох, дещо відмінних між собою, епох тоталітарної системи за правління Сталіна, Брежнєва, Хрущова, а також короткої в часі “перестройки” за останнього генерального секретаря ЦК КПРС Горбачова.
– Чи не всі попередні книги професора Тимошика, а їх кількість, якщо не помиляюся, добирається до тридцяти, написані у популярній на Заході формі «нор-фікшен». Тобто, не вигадані, оперті суто на документальні джерела, факти і явища, але в гарній художній вдяганці. Такого принципу дотримано і в цій буковинській тематиці?
– Звісно що так. До речі, ці дві свіжі книги – за ліком 28 і 29-та. А спонуки писати саме в такій манері є дві.
Передусім те, що у письменство я прийшов із журналістики. А в цій сфері, як відомо, головним «будівельним матеріалом» є факт та його інтерпретація. Це вимагає від автора дотримання принаймні двох головних засадничих принципів: вироблення у гарному стилі власної манери оповіді та сюжетного розвитку подій. Це коли факти подаються не відсторонено, не в хаотичному переліку, а у взаємозв’язку з попередніми і наступними подіями. За таких умов варто подбати про зав’язку, розвиток дії, кульмінацію, розв’язку. Отож, достеменно дослідити архівний фактаж у просторі й часі. А це не просто. Адже якщо в художній літературі на підмогу вибудовування сюжетних ліній приходить творча уява, фантазія автора, то в цьому виді літератури постає низка непереборних бар’єрів. Найголовніший: категорично не допустимий вимисел. Лише у низці випадків можливий логічно обґрунтований домисел. Зате до цього виду літератури в читача більше довіри. Звідси – зростання і в нас інтересу до такого чтива.
Друга спонука: отриманий у час написання низки інших своїх книг цінний досвід роботи з архівними документами. То потребувало освоєння зсередини хитросплетінь нашого національного архівного господарства.
Все почалося з двотомника «Село» – своєрідної історії українського села, написаної в дещо незвичний спосіб, – не зверху, як досі було усталено (князі, царі, генсеки, рішення з’їздів та постанов влади), а знизу, (через долі простих людей та локальні показові історії). Архівні теки (а це тисячі, десятки тисяч документів, писані різними чорнилами, почерками, часто на почорнілому від часу папері) розрізнені, не всі доступні, не завжди повні. Чим більше ти їх віднаходиш, тим більше хаосу в голові й боязні потонути в усьому цьому, загубити рятівну з’єднувальну нитку. Але коли ти все це вже систематизував, дорозшукав, осмислив, вибудував структурно, сюжети народжуються карколомні, захопливі. Й тоді самі просяться на папір. Важливе тут терпіння, одержимість, наснага, сила волі і нічим незбориме прагнення оприлюднити все це.
– Судячи з рясних відгуків у мережевих виданнях про голосні презентації першої книги в Києві і Чернівцях, можна зробити висновок, що і фахівці, і читацький загал позитивно сприйняли і тему, і її виконання. Чи вплинули ці презентації на структуру та зміст щойно викінченого другого тому?
– Показово, що перша презентація першої частини «Змосковлення Буковини» відбулася в столиці України за ініціативи міжнародного громадської організації «Буковинське земляцтво в Києві» та Всеукраїнського товариства «Просвіта». Як авторові, мені приємно, що вона зібрала, без перебільшення, справжню інтелектуальну еліту: відомі учені українознавці, державні, політичні, громадські діячі. З-поміж них – Ярослав Калакура, Георгій Філіпчук, Валерій Цибух, Павло Мовчан, Іван Заєць. Прийшло немало студентів-журналістів із київських університетів.
У Чернівцях перше прилюдне знайомство з книгою зініціювала обласна воєнна адміністрація в залі селекторних нарад ОВА. Як зазначив у своєму репортажі кореспондент інформаційно-аналітичного порталу БукІнфо, на першому знайомстві буковинців з книгою був справжній аншлаг.
Два головні посили з виступів промовців на цих презентаціях.
Перший: архіактуальність теми змосковлення в час нинішньої російсько-української війни, яка мимоволі виводить на усвідомлення необхідності прискорення процесів розмосковлення в усіх сферах державного і суспільного життя українців.
Другий: гостра потреба написання таких книг із залученням місцевих архівних матеріалів за окремими областями, особливо на Заході України: Галичині, Волині, Закарпатті. Адже в цих краях, приєднаних напередодні Другої світової війни і незабаром після неї, московія діяла тими ж методами, що і на сході України в 20-30 роках.
Це переконало мене в правильності вибору теми та спонукало до прискорення процесу завершення другої книги за тією схемою, яку наперед обумовив.
– Чи вдалося сповна зреалізувати задум другої книги?
Із сумом констатую, що далеко не все із зібраного в архівах та підшивках преси матеріалу потрапило в це докнижжжя. Особливо багато вже написаних сюжетів, на жаль, опинилося поза берегами другої книги. Формальності диктували наперед обумовлені з видавництвом обсяги. У цій книзі – не більше 520 сторінок. Отож, довелося зняти кілька вже завершених і відредагованих розділів. Зокрема це стосується третьої, завершальної частини, де йдеться про незвичні долі безпосередніх творців буковинської журналістики. Кров закипає в жилах від того, про що довелося дізнатися, відкрити, описати.
Переконаний, що багатьох читачів зачеплять за живе житейські перипетії перших радянських журналістів, а також перших редакторів головної газети краю – «Радянської Буковини». Але не вмістилися тут кілька есеїв про тих рядових «робітників пера», які, в моєму розумінні, завжди були прямостоячими перед владою і чесними перед своїми читачами та обраним фахом. Це зокрема стосується таких особистостей як Володимир Бабляк, Петро Палій та Марія Дем’яненко.
Мав намір в останньому розділі щиро й правдиво розповісти про тих, з ким судилося працювати разом у безпросвітні роки застою та в непросту й обнадійливу пору горбачовської “перестройки”, і хто вплинув на формування моїх професійних навичок та житейської позиції. Це зокрема уже покійні, Анатолій Масловський, Денис Лукач, Володимир Михайловський, Зоя Краснодемська, Василь Бабух, Ніна Крошка, а також низка колег-однодумців, з ким співпрацюю і нині. З-поміж них – мій перший безпосередній начальник, завідувач сільськогосподарським відділом «Радянської Буковини», у якому я починав працю роз’їзного кореспондента далекого вже 1978 року, Анатолій Чабан.
– Отож, напрошується третій том?
– Гадаю, що так. Наближаюся до пори, коли архівні матеріали починають витісняти з порядку денного власні уроки життя на непростих професійних перехрестях. Доля провела мене такими шляхами-дорогами, вивела на зустрічі з такими особистостями, що гріх було б про таке не написати. А оскільки буковинський період праці журналістом був у всіх відношеннях знаковим, то обійти його в мемуарах ніяк не можна.
Та не загадуватиму наперед – все в руках Божих. Найбільшим моїм бажанням натепер є чим скоріше побачити наяву уречевлену в спеціальному двокнижжі цю мою воістину вистраждану й написано чесно буковиніану.
Інтерв’ю вів журналіст Анатолій ІСАК,
Спеціально для БукІнфо.
Фото Сергія Зарайського, БукІнфо (с)
